Коротко про основне

Загальна кількість наявного населення України, за даними Всеукраїнського перепису населення, становила 48 млн. 457 тис. осіб.

За результатами Всеукраїнського перепису населення кількість чоловіківстановила 22 млн. 441 тис. осіб, або 46,3%, жінок – 26 млн. 16 тис. осіб, або 53,7% (наявне населення).

Кількість міського населення, за результатами Всеукраїнського перепису, становила 32 млн. 574 тис осіб, або 67,2%, сільського – 15 млн. 883 тис. осіб, або 32,8%.

Україна є поліетнічною державою. Всеукраїнський перепис населення 2001 року зафіксував наявність представників більш як 130 етносів. Однак у структурі населення держави яскраво вираженою є перевага двох найбільших етносів – українців (37,5 млн. осіб – 77,8% від загалу) та росіян (8,3 млн. – 17,3%). Чисельність від 30 до 300 тис. осіб мають ще 16 народів: білоруси, молдовани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вірмени, греки, татари, цигани, азербайджанці, грузини, німці та гагаузи.

У міських поселеннях українці становлять 73,3%, росіяни – 22,4%, інші етноси – 3,7%, у сільській місцевості відповідно – 87,0, 6,9 та 6,1 відсотків. Найбільш міським із чисельних етносів України є євреї, найбільш сільськими – румуни, гагаузи та молдовани. У межах України знаходяться основні регіони проживання кримських татар, караїмів, кримчаків і частково – гагаузів.

Українську мову вважають рідною 67,5% населення, для 29,6% рідною є російська, 2,5% – інші мови. В сільській місцевості питома вага населення, яке вважає рідною мовою українську, досягає 85,8% (російську – 9,5%), у міських поселеннях становить 58,5% (відповідно 39,5%). Лише у 4 з 27 регіонів України респонденти вважають рідною переважно російську мову (Севастопольська міськрада, Автономна Республіка Крим, Донеччина та Луганщина), у трьох регіонах (Запорізька, Одеська та Харківська області) кількість осіб із рідною українською та російською мовами приблизно однакова, понад дві третини населення решти двадцяти регіонів вважають рідною українську мову. На Житомирщині, Хмельниччині та в семи західних областях питома вага осіб, для яких рідною є українська мова, вища за частку українців, тоді як в усіх інших регіонах спостерігається зворотна ситуація.

За даними перепису 2001 року, українською мовою вільно володіє 87,8% населення (у 1989 році – 78,0%), російською – 65,7% (відповідно 78,4%). Однак, на думку експертів, чимало індивідів схильні завищувати власний рівень володіння українською мовою і занижувати – російською, тоді як протягом радянського періоду спостерігалася зворотна ситуація. Про це, зокрема, свідчить той факт, що в Галичині (Львівщина, Тернопільщина, Івано-Франківщина) нині вільно володіють російською мовою менше чверті населення, а 13 років тому таких було понад половина. У той же час рівень володіння українською мовою в окремих регіонах (Крим, Донбас, Одещина) зріс в 1,3-1,5 рази.


Частка осіб, які у якості рідної мови вказали українську в загальній чисельності населення (%)
від 6 до 25
від 25 до 60
від 60 до 80
від 80 до 95
більше 95

питома вага осіб, які вільно володіють українською та російською мовами (%)

українською російською

 

1989 рік
2001 рік

 

Рис. 5. Регіональне розміщення осіб, які вважають рідною мовою українську

 


Серед представників українського етносу українською мовою вільно володіють 96,8%, російською – 58,1%, серед росіян відповідні показники становлять 58,8 та 98,9%. Тобто росіяни демонструють дещо вищі показники володіння як мовою свого етносу, так і мовою іншого з двох найбільших етносів держави. Вдвічі вищим серед росіян, ніж серед українців, є і рівень володіння іноземними мовами (англійською – 3,0 проти 1,5%, німецькою – 0,7 проти 0,4%), причому це лише частково пояснюється більш сільським типом розселення титульної нації: і в міських поселеннях частка осіб, які володіють англійською та німецькою мовами серед росіян майже у 1,5 рази більша. Серед дев’яти найчисельніших етносів високим рівнем одномовності виділяються румуни та угорці, які зосереджені в основному в моноетнічних селах Закарпатської та Чернівецької областей.

 

Рис. 6. Рівень володіння українською та російською мовами представників найчисельніших етносів

Українці переважають в усіх регіонах, крім Автономної Республіки Крим та Севастопольської міськради. У 13 регіонах західної та центральної частини України питома вага українців перевищує 90 відсотків. Найближчою до моноетнічного регіону є Тернопільська область, де українці становлять 97,8% населення.

Із загальної кількості українців 32,4 тис. осіб належать до етнографічних груп, які за культурними та мовними особливостями відрізняються від основної частини українського етносу. Найчисленнішими етнографічними групами є гуцули (21,4 тис. осіб, в основному на Івано-Франківщині) та русини (10,2 тис. осіб, переважно в Закарпатті), лемків нараховується 672 особи, бойків – 131, литвинів – 22, поліщуків – 9 осіб.

Росіяни є найчисленнішою етнічною групою в м. Севастополі та Автономній Республіці Крим (відповідно 71,6 та 58,3%), майже в усіх інших регіонах вони посідають друге місце за численністю і лише у двох регіонах – четверте: в Закарпатті (після українців, угорців і румун) та в Чернівецькій області (після українців, румун і молдован). Крім півострова Крим висока питома вага росіян спостерігається в областях Донбасу (38-39%), в інших східних та південних регіонах, на Сумщині (Путивльський район).

Найбільш етнічно строкаті регіони України – Чернівецька, Одеська, Закарпатська області та АР Крим. Сумарна питома вага усіх етносів, крім росіян та українців, тут становить 16-21% (в інших регіонах – не перевищує 6%).

Рис. 7. Динаміка щодо національного складу населення України за даними переписів населення різних років

 

Існування в Україні великої кількості етнічних груп вимагає від дослідників проведення їх класифікації. Така класифікація є необхідною не лише для здійснення коректної оцінки етнічного складу населення та його трансформацій, але й для формування етнодемографічної політики. Усі етнічні групи нашої держави, крім українців та росіян, за характером розселення та періодом проживання на території нашої держави можна об’єднати у чотири групи.

Першу формують народи, які живуть у межах нашої країни, як правило, протягом багатьох століть, на невеликих компактних територіях (від кількох сіл до двох-трьох адміністративних районів), і зазвичай складають абсолютну більшість населення у місцях свого історично компактного проживання. Такі ареали розселення молдован є в Одеській, Чернівецькій та Миколаївській областях, болгар – в Одеській та Запорізькій, угорців та словаків – у Закарпатській, гагаузів та албанців – в Одеській, румун – у Чернівецькій та Закарпатській областях. Нині відтворюється ареал компактного розселення кримських татар у Криму та південних районах Херсонщини, в Херсонській області є також два шведських села. З певними застереженнями до цієї ж групи можна віднести турків-месхетинців, які на рубежі 1980-1990-х років оселилися в сільській місцевості Херсонщини, Донеччини та Криму. Названим народам притаманний високий рівень національної самосвідомості та сталість етнічних ознак: абсолютна більшість їхніх представників у сільській місцевості (а деяких народів – і в міських поселеннях) вважають рідною мову свого етносу (виняток становлять шведи, для більшості яких рідна мова – українська).

Другу групу складають решта народів, численні групи представників яких оселилися на території сучасної України ще до початку ХХ століття. Частина цих етносів мають території компактного проживання в межах нашої держави: білоруси (в Поліссі), поляки (на Житомирщині, Хмельниччині та в західних областях), греки (в Донецькій області), чехи (на Житомирщині), караїми, кримчаки та естонці (в Криму), інші мали етнічні території в минулому (вірмени та німці) або здавна живуть розпорошено серед основних народів держави (євреї та цигани). Нині основна частина представників цих народів мешкає у поліетнічному середовищі великих та середніх міст. Більшість поляків вважають рідною мовою українську, більшість осіб інших етносів цієї групи – російську.

До третьої групи належать етноси, які походять із країн колишнього СРСР (за винятком названих вище). В Україні їхні представники оселилися переважно протягом періоду існування Союзу. Мешкають вони майже виключно у великих та середніх містах, близько половини цих осіб вважають рідною мову свого етносу, і приблизно стільки ж – російську мову.

Росіяни займають проміжне становище між народами першої та третьої груп. З одного боку, численні групи росіян мешкали на території України ще в дорадянські часи, а регіон компактного їх розселення у Путивльському районі Сумської області склався ще в першій половині другого тисячоліття. Однак, з іншого боку, більшість українських росіян – особи, прибулі з Російської Федерації у ХХ ст. та їх нащадки.

Четверта група об’єднує вихідців з країн «старого зарубіжжя», які прибули до України частково в радянський період, але, головним чином – після здобуття незалежності. Рідною для більшості цих осіб залишається мова свого етносу.

Визначальною тенденцією етнічного розвитку України протягом радянського періоду було зростання питомої ваги росіян при зниженні частки українців внаслідок міграційного обміну населенням між союзними республіками та русифікації українського населення в східних та південних областях України. Збільшувалася і частка осіб, для яких рідною є російська мова. За період 1959-1989 рр. питома вага українців в загальній чисельності населення України знизилася на 4 відсоткових пункти, а частка росіян – зросла на 5 пунктів. Перевага двох найчисленніших етносів посилювалася (щоправда не інтенсивними темпами) протягом усього періоду перебування нашої держави у складі СРСР.

На тлі постійного зростання чисельності населення України в 1959-1989 рр. різко зменшилася кількість євреїв та поляків. Перепис 1979 р. вперше зафіксував зменшення чисельності греків, перепис 1989 р. – чисельності болгар та угорців. Найбільш високими темпами в 1960-1980-х рр. зростали в чисельності росіяни і татари, а в останні роки існування СРСР – кримські татари, вірмени та азербайджанці.

Протягом міжпереписного періоду (1989-2001роки), незважаючи на загальне зменшення чисельності населення, кількість українців дещо зросла, натомість чисельність етнічних росіян – зменшилася на чверть. З 18 найчисленніших етносів кількісно збільшилися лише шість, вперше відбулося зменшення абсолютної чисельності білорусів, молдован, татар, циган, німців та гагаузів. Євреї, втративши майже 4/5 свого складу, перемістилися з третього місця за чисельністю серед етнічних груп України на десяте. Уперше після Другої світової війни в Україні відбулося зростання питомої ваги як українців, так і осіб, для яких українська мова є рідною. Тобто відбувся перелом тенденції русифікації населення, панівної у радянські часи.

 

Рис.8. Динаміка співвідношення чисельності осіб, які вважають рідною українську та російську мову у 1959-2001 рр. (кількість осіб, які вважають рідною українську мову в розрахунку на 1 особу, що вважає рідною російську мову)

 

Основним фактором трансформацій етнічного складу населення стали міграційні процеси. З розпадом СРСР та проголошенням незалежності України почалося повернення до нашої держави етнічних українців та представників депортованих народів (кримських татар, німців, греків, вірмен та болгар) з колишніх радянських республік. Натомість, чимало росіян, білорусів, представників інших етносів «нового зарубіжжя», повертаються до країн походження. Із зняттям «залізної завіси» різко зросли масштаби еміграції з України за межі колишнього СРСР, спочатку переважно євреїв, німців та греків, а нині – представників практично усіх етносів. Економічна криза у державах Закавказзя, гостріша, ніж в Україні, та воєнні конфлікти на Кавказі стимулювали приток мігрантів із цього регіону до України.

Нині відбувається повернення українців з колишніх республік СРСР, за винятком Росії та Білорусі. В обміні населенням між Україною та Білоруссю протилежні потоки міграції приблизно однакові. До Росії, країн Заходу та Центральної Європи українців вибуває більше, ніж прибуває з цих держав.

Процес репатріації представників раніше депортованих народів триває вже понад десять років. Незалежна Україна як демократична держава визнала право депортованих народів на повернення до місць їх традиційного проживання. На сьогодні до нашої держави (переважно до АР Крим) повернулося понад 280 тис. кримських татар, німців, греків, болгар, вірмен. Прибуття такої кількості репатріантів протягом відносно короткого терміну загострило і без того існуючі проблеми житла, землі, працевлаштування, соціально-культурного обслуговування населення півострова, забезпечення поселень необхідною інфраструктурою. Причому Україна залишилася практично сам на сам з завданням прийому та облаштування раніше депортованих осіб, оскільки держави їх виходу, попри зроблені заяви, фактично не беруть участі у фінансуванні відповідних програм. Певні кошти (невеликі за обсягом) на вирішення проблем репатріантів надійшли лише від ряду міжнародних організацій (Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Міжнародний фонд «Відродження», Агентство з міжнародного розвитку Туреччини тощо). Актуальною залишається і політико-правова проблема – набуття громадянства України депортованими особами.

Серед репатріантів перше місце за чисельністю посідають кримські татари. Повернення кримськотатарського народу, починаючи з 1989 року, відбувалося стрімкими темпами, після 1992 року цей процес уповільнився, що насамперед було пов’язано з економічним спадом в Україні. Більшість раніше депортованих кримських татар повертались до України (в основному до Криму) з Узбекистану, Росії, Таджикистану, Казахстану та Киргизстану.

Сім’ї депортованих німців розселяються в східних та південних областях (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька, Кіровоградська) а також в Криму. Поряд з поверненням німців до України із східних регіонів колишнього СРСР відбувається їх еміграція до Німеччини, яка почалася ще за часів Радянського Союзу. Має місце також еміграція поляків, на початку 1990-х років з України виїхали кілька тисяч чехів та словаків, що проживали в Чорнобильській зоні.

Якщо етнічна структура внутрідержавних мігрантів в цілому відповідає розподілу населення за етнічною належністю, то серед прибулих з-за меж нашої держави в середині міжпереписного періоду українці становили менше 40%, а серед вибулих – менше 30%. 55,6% вибулих до держав колишнього СРСР складали етнічні росіяни. Потік прибуття вірмен та кримських татар в Україну формується в основному за рахунок колишніх радянських республік (в першу чергу відповідно Вірменії та Узбекістану), в той же час з України відбувається еміграція вірмен до Німеччини, Росії, США, Ізраїлю. Питома вага євреїв по всіх потоках обміну населенням з державами СНД та Балтії тривіальна, натомість представники цього етносу формували майже половину потоку вибуття за межі колишнього СРСР. Помітно вища, ніж в населенні України, і їх частка серед прибулих з-за меж колишнього Союзу, що є свідченням розвитку зворотної міграції. Інтенсивність вибуття за межі колишнього СРСР етнічних росіян вища, ніж українців.

Останніми роками еміграція до країн «нового зарубіжжя» поступово змінює своє етнічне забарвлення: питома вага євреїв зменшується, українців і росіян – зростає. Однак аналіз етнічних особливостей міграції ускладнений тим, що в другій половині 1990-х років серед мігрантів різко почала зростати питома вага осіб, які мають паспорт нового зразка з відсутньою графою “національність ”. Як наслідок, при підбитті підсумків розподілу мігрантів за національністю, все численнішою стає група осіб, чия національність не вказана.

Певний вплив на динаміку етнічної структури населення має також природне відтворення. Зокрема в сім’ях кримських татар, вірмен, циган, азербайджанців дітей більше, ніж, скажімо, в українських або російських сім’ях. Народжуваність серед українців загалом вища, ніж серед росіян, внаслідок більш сільського типу розселення титульного етносу. Не однаковим є і співвідношення представників різних вікових груп у структурі окремих народів, що відбивається на етнічній диференціації загальних коефіцієнтів природного руху. Так, значно вищий від середнього по Україні рівень старіння населення притаманний євреям (більшість єврейської молоді емігрувала або асимілювалася), в результаті чого показники природного приросту цієї етнічної групи набули від’ємного значення задовго до початку депопуляції усього населення держави. Серед дев’яти найчисельніших етносів найстарша вікова структура притаманна полякам та білорусам, піраміда цих етносів має надзвичайно вузьку основу, що є передумовою для подальшого стрімкого зменшення чисельності їх представників в Україні.

   
     
 
     
 
     
 
     

Рис. 9. Статевовікова структура найчисельніших етносів України, 2001 р.

Наймолодші з найбільших етносів держави – угорці, румуни і особливо кримські татари, серед останніх рівень демографічного навантаження особами віком старше працездатного становить лише 258 осіб. Однак звертає на себе увагу той факт, що статевовікова піраміда кримськотатарського етносу має помітно вужчу основу порівняно з пірамідами угорців та румун. Це є свідченням значного падіння народжуваності після репатріації: по-перше, переселення до регіону, де панують установки малодітності, прискорило демографічний перехід в середовищі кримських татар, по-друге, на рівень народжуваності впливає невирішеність численних проблем депортованих.

Таблиця 7.